Аспекти родинного виховання - поради логопеда

 Як відомо, першими вихователями дитини є батьки. Від того, як вони ставляться до своєї дитини, чого навчають і як виховують, залежить, наскільки гармонійним буде її розвиток. Про нерозривність зв’язків поколінь у сімейному колі, вплив родинних звичаїв, життєвого досвіду на дитину влучно та образно говориться в народних прислів’ях і приказках: «Яблучко від яблуньки не відкотиться, а хоч відкотиться, то хвостиком обернеться», «Які самі, такі й сини», «Яка неня, така й доня», «Як батько кричить, то син гарчить, а як батько лається, то син кусається», «Добрі діти доброго слова послухають, а лихі й дрючка не бояться», «Вола в ‘яжуть мотузком, а людину — словами».

   Важливою складовою родинного життя є мовленнєве спілкування батьків з дітьми та поміж собою; народна мудрість наголошує на виховній силі слова у таких влучних народних виразах «Не вчи дитину штурханцями, а хорошими слівцями».

Вправляння і привчання у родинному вихованні посідають значне місце, а серед них, у свою чергу, найчастіше використовуються показ, тренування, нагадування, прохання, побажання, заохочення, орієнтація на суспільну думку, очікувану радість, настанови, застереження, заборони.

Для заохочення використовується схвалення вчинку, подяка, нагорода, ласкавий погляд, усмішка. Особливо наголошується на необхідності вмілого використання мовленнєвих впливів, адже вихованню шкодять не лише негативні звертання, бо ж «Як часто називатимеш людину свинею, то вона й зарохкає», а й недоречне захвалювання:«Перехвалене — як пересолене».

Дуже важливо уважно ставитися до дитячих запитань доброзичливо, доступно відповідати на них, спонукати малюка до самостійного пошуку («Дітям не відповідати — розуму не мати», «Хто людей питає, той і розум має»).

Основою українського родинного спілкування є мовленнєвий етикет. Уміння говорити, розповідати за народними уявленнями починається з уміння слухати: «Будеш добрим слухачем, будеш добрим оповідачем», «Умієш говорити, навчись слухати».

Про те, що українці цінують у спілкуванні ввічливість, привітність, доброзичливість, свідчать такі прислів’я: «Ввічливих та лагідних скрізь шанують», «Слова щирого вітання дорожчі за частування».

Слово «ввічливий» в українській мові має давню історію. Щоб під час зустрічей, переговорів показати своє мирне ставлення, відсутність ворожості, люди мали дивитись у вічі один одному. Отже, первинне значення слова ввічливий — той, хто дивиться у вічі. Згодом слово «ввічливий» стали вживати щодо людини, яка дотримується певних правил, уважна, привітна.

Українці вірили в силу добрих і лихих слів і казали про це так: «Вода все сполоще, лише злого слова ніколи», «Рана загоїться, а лихе слово— ні». Традиційно вживали чимало побажань при вітанні, запрошенні до столу: «Їжте на здоров ‘я», «Смачного», перед виконанням будь-якої роботи: «Щоб легко почалося і вдало скінчилося».

Гарною традицією українського мовленнєвого етикету при вітанні є побажання усіляких гараздів, здоров’я, добробуту: «Будь здорова, як риба, гожа, як вода, весела, як весна, робоча, як бджола, багата, як земля свята».

Основою народного етикету є повага до громадської думки.

«Не можна», «Що люди скажуть», «Не сміши людей» — ось правила, якими керувались у поведінці й спілкуванні.

Українська дитина ще змалку вміла вітатися та прощатися. За народним звичаєм дитя вже з року починали вчити «давати чолом», вітаючись із старшими. В українському селі традиційно вітались як зі знайомими, так і з незнайомими людьми. Першими мали вітатися молодші зі старшими. Дітей привчали розмовляти спокійно та лагідно, чемно вислуховувати дорослих, ввічливо звертатися із проханнями.

Доброзичливість та ввічливість у спілкуванні передавалися через різноманітні словесні вітання, які в українському мовленнєвому етикеті є традиційно побажаннями добра, здоров’я, виражають приязнь, лагідне ставлення до співрозмовника: доброго дня, доброго здоров ‘я, добридень, здорові були, доброго вечора у вашій хаті, здоровенькі були, бувайте здорові, добраніч.

Якщо й сучасні діти частіше чутимуть від батьків та вихователів привітальні звертання, це сприятиме вихованню в них приязного ставлення до людей, збагаченню їхнього словника.

Це ж стосується і слів ввічливості. Практика живого спілкування українців виробила їх чимало: вибачте мені, пробачте мені, даруйте, дякую, перепрошую, будь ласка, будьте ласкаві, прошу.

Основна вимога мовленнєвого етикету — ввічливість, уважність, пристойність співрозмовників.

Українська дитина за традицією шанобливо зверталася до своїх батьків, родичів на Ви. Скажімо так: «Мамо, купіть мені, будь ласка, книжку», «Тату, поїдемо до міста», «Бабусю, Виказали…».

Звертання до батьків були лагідними, пестливими, виражали дитячу любов і шану: «Батечку мій любий», «Матусю рідненька!». Існувало ласкаво-шанобливе звертання до кожного члена родини: матінко, нене, татку, няню, бабусю, дідусю. Глибока повага до батьків виявлялася не лише у формі звертання, а й в особливому шанобливому промовлянні слів «батько» і «мати».

Щоб дитина лагідно зверталася до своїх батьків, вона обов’язково має сама чути пестливі звертання: дитиночко, малятко, серденько, голубонько, пташенятко.

Українська мова щедро задовольняє потребу кожної дитини у пестливому звертанні на ім’я. Наприклад: Галинка, Ганнуся, Галонька; Іванко, Івась, Івасик; Катеринка, Катруня, Катруся.

Пошана до батьків виявлялась й у пошані до батьківського слова. І малі, й дорослі завжди поспішали заручитися добрим словом своїх батьків перед початком важливої справи, рушаючи в дорогу. Для цього діти звертались до батьків із проханням: «Тату, мамо! Благословіть у дорогу!». А батьки відповідали: «Ми благословляємо, і хай Бог тебе благословить».

Особливе місце в родинному спілкуванні відведено колисковій пісні, завдяки якій дитина не тільки добре засинає: між матір’ю і нею встановлюється тісний емоційний зв’язок. І ще вважалося, що дитина, якій не співали колискових, виростає відлюдькуватою, нетовариською.

Спілкування батьків з дитиною забезпечує її нормальний психічний розвиток, сприяє виникненню й задоволенню людської потреби в спілкуванні. 

 Добрі традиції не мають зникати, тож саме від нас залежить, чи збережемо багатющий досвід народної етнопедагогіки.